Після розслідування журналістів «СтопКору» про елітну нерухомість і підозрілі рішення «неупереджених» суддів Чернігівського апеляційного суду, ми знову стали свідками однієї з найбільших трагедій українського правосуддя. Судді не спробували виправдатися чи пояснити походження своїх статків, а замість цього звинуватили журналістів у «тиску» та «втручанні в діяльність судової системи». Виникає питання: чому ті, хто мали б бути уособленням справедливості, ховаються за фасадом звинувачень?

Реалії української судової системи давно перетворили її на привілейовану касту, недосяжну для закону. До війни корупція в судах стала звичною справою, але навіть у період, коли суспільство очікує максимального згуртування, судді не відмовляються від можливості захищати свої інтереси. Поки військові ризикують життям на передовій, судді будують «фортеці» з елітної нерухомості, уникаючи будь-якої підзвітності.

Служителі Феміди, які мають бути прикладом верховенства права, часто демонструють протилежне: ігнорування журналістів, відмова пояснювати свої статки та ухилення від прямих запитань. У такій ситуації резонно запитати: якщо в суддів не вистачає аргументів для виправдання власної поведінки, чи можемо ми довіряти їхнім рішенням?

Сучасна Україна живе за принципом: судова система існує для багатих і впливових. Якщо ти пересічний громадянин, Феміда навряд чи стане на твій бік. Натомість, якщо ти чиновник, правоохоронець або заможна особа, то можеш бути впевнений, що будь-яке питання «вирішиться» в суді на твою користь.

Такий підхід глибоко вкорінений у системі. Невидимий зв’язок між суддями та правоохоронними органами перетворює їх на союзників, які захищають одне одного. Поліцейські, які мали б ініціювати розслідування щодо підозрілих статків суддів, мовчать. Адже є негласний принцип: суддів «не чіпати». Чому? Бо вони потрібні для «потрібних» рішень.

Єдиними, хто наважується ламати цю систему, залишаються журналісти. Розслідування «СтопКору» — лише один із прикладів того, як медіа висвітлюють проблеми, про які мовчать усі інші. Але навіть у цьому випадку ми бачимо спроби дискредитації журналістів з боку самих суддів. Це класичний прийом: замість пояснень — звинувачення у «тиску».

Проте це не привід зупинятися. Якщо ми прагнемо справжнього правосуддя, суспільство має підтримувати розслідувачів і вимагати змін. Суди повинні бути відкритими не лише для журналістів, але й для громадськості. Декларації суддів мають перевірятися на відповідність реальним доходам, а ухвали — на відповідність закону.

Українська судова система потребує глибокої реформи. Без цього країна ризикує залишитися в заручниках системи, де справедливість продається тому, хто більше заплатить.

Сьогодні ми маємо унікальну можливість змінити ситуацію. Поки воїни захищають нас від зовнішнього ворога, ми повинні знищити ворога внутрішнього — корупцію у судах. Інакше після війни ми ризикуємо опинитися в країні, де закони пишуться лише для тих, хто не має грошей, щоб їх обійти.

Судді — не боги. Вони мають відповідати за свої дії. І якщо вони не готові бути прозорими, суспільство має змусити їх це зробити.